Про кота, що любив дощ
Не одна дитина мріє про домашнього улюбленця: цуценя, котика, хом’ячка, рибок чи папужку. І, мабуть, не одна часто чує відмову від батьків. Адже жива істота – не іграшка, вона потребує піклування і догляду, і батьки (не раз небезпідставно) думають, що домашній улюбленець дитини стане ще одним побутовим тягарем саме для них – вічно заклопотаних дорослих.
Отож діти мусять усвідомлювати, наскільки новий житель помешкання вимагатиме від них відповідальності й уваги, перш ніж капризувати чи вимагати від батьків живого подарунка.
І я думаю, що допомогти у цьому може… гарна книжка про справжню дружбу і відданість дитини домашньому звірятку. А саме таку книжку – «Кіт, що любив дощ» –написав відомий шведський автор Генінґ Манкель і переклала українською, щоб її змогли прочитати наші діти, Галина Кирпа.
Батьки головного героя – Лукаса – вірять, що у шість років він уже повністю може відповідати за живу істоту, тож дарують йому на День народження чорне-чорнюще кошеня, якого хлопчик назвав Вугликом. «Тієї миті Лукас збагнув, що любить цього котика. Він часто міркував над тим, що означає когось любити. Тепер знав що».
Лукас ставиться до Вуглика не просто як до тваринки, а як до справжнього друга – балакає з ним, коли вмощується спати і навіть вимріює цілий зачарований світ, який належить лише Вугликові і йому. Саме тому, коли одного дня Вуглик раптово зникає, для Лукаса це стає справжньою психологічною травмою.
Манкель тонко відчуває і відтворює дитячу психологію. Хлопчик шукає котика, вичікує його, сидячи під дощем, врешті, зважується навіть піти з дому на пошуки друга до великого міста. Попри страх заблукати, опинитися в незнайомій ситуації, попри темряву. Адже його веде надія, що Вуглик обов’язково знайдеться. Звісно, кожен маленький читач, переживаючи пригоди разом із Лукасом, зрозуміє, що таке справжня дружба, бо ж друга не покидають у біді.
В анотації зазначено, що книжка гарно надається для сімейного читання. І справді, у ній є чого повчитися й батькам. І тому, як розвинути в дитині почуття відповідальності, і тому, як вирішувати конфлікти між двома дітьми в родині (у Лукаса є старший, і як на нього, досить нестерпний брат на прізвисько Вихрик).
А найголовніше – як допомогти дитині пережити першу справжню втрату. Адже Вуглик для Лукаса – фактично член родини, і оце вперше в своєму невеличкому житті хлопчик зіткнувся з його втратою, ймовірно, зі смертю. Саме батьки мали б зуміти говорити з дитиною про втрату і про смерть так, щоб її не налякати, щоб вона не закрилась із своїми переживаннями від світу.
Лукасовому батькові це вдалося. Він, зрозумівши після втечі сина всю глибину його переживань, бере вихідний і мандрує з малим до лісу, присвячує цей день повністю спілкуванню і розповідає сину, що кіт, очевидно, дуже любить дощ (бо зник тоді, коли періщила злива), тож він, очевидно, перебрався до дивовижної Країни Дощу.
Добре, що автор вирішив не робити у своїй повісті хепі енд – адже Вуглик так і не знайшовся, однак саме це робить книжку по-справжньому життєвою, а не солодкавою. Манкель розуміє, що діти раніше чи пізніше зіткнуться в житті з сильними переживаннями, зі стражданнями, втратами і розчаруваннями – і всі ці важкі хвилини потрібно буде пережити. Лукас не забуває свого улюбленця і не замінює його ніким іншим. Він просто вірить, що не втратив Вуглика. Адже той живе… у його серці.
Довідка
Геннінґ Манкель – відомий шведський письменник, режисер, видавець, лауреат премій Нільса Гольґерсона (1991), Астрід Ліндґрен (1996), Авґуста Стріндберґа (1998). Його знаменита тетралогія для дітей про хлопчика Юеля – «Пес, що стрибнув до зірки» (1990), «Тіні ростуть у сутінках» (1991), «Хлопчик, що спав у ліжку, де повно снігу» (1996) та «Мандрівка на край світу» (1998) – здобула шалену популярність не лише у Швеції. Книжки Г. Манкеля перекладено більш як на сорок мов.
Геннінґ Манкель. Кіт, що любив дощ. – К.: Махаон–Україна, 2014. – 112 с. Переклала зі шведської Галина Кирпа.
Комментариев нет:
Отправить комментарий